Сьогодні, 15 листопада, відзначає свій день народження єзуїт, який розпропагував маловідомий, але цікавий спосіб молитви.
У забіганому світі люди не вміють «витрачати час»; пасивність сприймається як одна з найгірших рис. Тим часом саме це «нічогонероблення» може виявитися найліпшим способом контакту з Богом.
Про те, як перейти від «активності» до «буття», розповідає Франц (Ференц) Ялич SI.
Етьєн Сеґ’є: Яке ставлення до природи в цьому способі молитви?
Отець Ференц: Близькість природи допомагає нам перейти зі світу «активності» до світу «буття». Йдеться про повернення до якнайбільш основоположного буття у світі: сприйняття, яке єднає нас із цим світом. Це не виконування дій ані мислення про щось, ані навіть переживання якогось почуття, — а довіра відчуттям нашого тіла. Конкретніше кажучи, чи запрошені увійти в контемпляцію (споглядання) через повільну прогулянку на лоні природи, з довільними зупинками, щоби спостерігати природу. Так ми поступово «наповнюємося» фізичними відчуттями, сприйнятими через контакт зі світом, а не з почуттями.
— Як відрізнити відчуття від почуття?
Коли простягнути руку над полум’ям, відчуєш тепло, і це — відчуття. Далі ми кажемо, що це приємне, і входимо на рівень почуттів, але відчуття тепла було першим. Цей підхід схиляє нас повернутися до чистого відчуття, щоб у повноті бути присутніми і залишитися в контакті з реальністю. Отож ми більше перебуваємо у відчуттях, ніж у спостереженні, яке від початку закладає поділ на об’єкт і суб’єкт.
— Як Ви описуєте відмінність між спогляданням і спостереженням?
— Спостерігаючи, ми залишаємося панами ситуації. Ми активні, наш погляд скерований до конкретної точки, постійно залишаючись зовнішнім стосовно речі, за якою спостерігаємо. У спогляданні ми більш пасивні, просто сприймаємо відчуття, які з’являються. Так ми зменшуємо дистанцію щодо речі, надаючи їй першість.
— Але це неприродна поведінка!
— Такий чуттєвий контакт зі світом ми маємо постійно, але рідко його помічаємо, оскільки ми «приклеєні» до наших думок та почуттів. Якщо, наприклад, ви дивитеся на високу траву і починаєте думати про некошений газон, то поверніться до відчуття, що плине від трави, яку колише вітер. Якщо ви чуєте голоси дзвонів і кажете собі, що настає час обіду, то ви залишитеся тільки при фізичних коливаннях, які вони видають. Якщо ви захоплені красою квітки і її сяючим жовтим кольором, то залиштеся при цьому кольорі. Ми поступово втрачаємо охоту діяти, потім — реагувати думкою, потім — переживати почуття, щоби повністю повернутися до буття присутнім у дійсності через відчуття. Контакт із природою дозволяє нам таким чином перейти з того, що зовнішнє, до того, що всередині нас самих.
— Хіба залишати місце для думок та почуттів це щось погане?
— Не йдеться про заперечення нашого розуму й чуттєвості, вони важливі, — але про досвід іншого, більш основоположного рівня, який ми не дуже усвідомлюємо у своїй щоденності. Я веду ці вправи вже довго, і щоразу учасники підкреслюють, що вони відновлюються завдяки цьому пізнанню. В «Духовних вправах» св.Ігнатій запрошує до того самого: заохочує відчувати і внутрішньо смакувати споглядання євангельських сцен.
— Отож що робити, щоб увійти в контакт із самим собою?
— Це поступовий метод. Після спокійної прогулянки треба перейти до етапу, в якому, щоби споглядати, ми займаємо положення тіла без руху. Спочатку наша увага зосереджується на сприйнятті повітря, що входить через наші ніздрі, потім іде через горло, аж до легень, а потім униз до живота. Ця вправа триває 30 хвилин. Відбувши кілька таких вправ (сеансів) на спостереженні за диханням, долучаємо руки і зосереджуємося на середині складених долонь. Ця нова вправа у поєднанні з диханням сприяє внутрішній єдності.
Потім, кажучи «так» при кожному видиху, ми можемо щоразу більше сприйняти дану нам дійсність. Продовжуємо цю вправу, вимовляючи ім’я Марії, а потім, як це в Ісусовій молитві, — ім’я Ісуса: «Христос» на вдиху та «Ісус» на видиху. Щоразу ці різні фази 30-хвилинних молитов перериваються 5-хвилинною медитативною прогулянкою.
Корисно повторювати вправи на кожному з етапів, перш ніж перейти до наступного. Ми поступово йдемо до Бога, який перебуває в центрі, ближчий до нас, аніж ми самі до себе, і не залишаємося на периферіях речей.